Тричук Іван Іванович
Ратнівчанин Тричук Іван Іванович, 04 жовтня 1987 року народження, був мобілізований до Збройних Сил Україн під час першої хвилі мобілізації у 2014 році. Понад 5 місяців перебував у безпосередній зоні військових дій. Брав участь у боях у найгарячіших точках у зоні АТО (під Волновахою, містами Щастя, Лисичанськ, Георгіївка, Красний Яр, Новосвітловськ та інших) у складі 3 батальйону 51-ої окремої механізованої бригади Сухопутних військ ЗСУ. Під час обстрілів під м. Ізварине Луганської області отримав незначне поранення, про яке навіть не говорив рідним.
Прийшовши додому у відпустку, через декілька днів Іван рвався назад, на схід України, боронити свою землю від ворога, рвався до побратимів. Але рідні змушені були відправити чоловіка до центральної районної лікарні , а потім - у Луцьк, у гарнізонний військовий госпіталь, де він лікувався у неврологічному відділенні. Іван не витримав побаченого та пережитого. Він мріяв і будував плани на майбутнє. Але 24 вересня 2014 року його не стало. Іван пішов із життя, наклавши на себе руки. 4 жовтня йому виповнилося б 27. Не дожив....
"Спочатку Іван хотів іти добровольцем, але я його відмовляла, зважаючи на те, що у нас були ще дуже маленькі діти. Але коли розпочалася мобілізація, він твердо наполіг на своєму, я була змушена змиритися з його рішенням. Іван знав куди йшов, знав, що може загинути. Говорив, що державі потрібна його допомога.
Я ніколи не чула навіть натяку на те, що він не хоче жити. Часто до мене дзвонив, але ніколи не розповідав про воєнні дії і що йому довелося пережити. Постійно твердив: "У мене все добре. Живий-здоровий"", - розповідала дружина Марина Валентинівна.
Іван Іванович з дружиною прожили п'ять з половиною років і за цей час ніколи не сварилися. Іван старався допомагати людям.... Коли прийшов у відпустку, жінка просила-молила його, щоб не вертався у зону АТО. Але він говорив, що потрібно боронити свою землю, свої сім'ї, потрібно йти назад до своїх хлопців, до своїх побратимів.
Указом Президента України від 21 жовтня 2014 року за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі під час російсько-української війни - Іван Тричук нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня (посмертно).
Для того, щоб не згасала пам'ять про земляка, що боронив країну від ворога. на його честь 23 вересня 2016 року при вході до нашого ліцею було встановлено меморіальну дошку.
В Івана залишились батько (помер у листопаді 2017 року), дружина та двоє донечок.
Харкевич Микола Валерійович
1 березня 2019 року зупинилося серце капітана Харкевича Миколи Валерійовича. Військовий помер у Харківському госпіталі через ускладнення від запалення легенів, отримане під час несення бойової служби на лінії зіткнення.
Народився Микола 22 червня 1975 року. Після закінчення НВК "ЗОШ І-ІІІ ступеня №1-гімназія" смт Ратне навчався у Військовому інституті Національного університтету "Львівська політехніка" та Одеському інституті Сухопутних військ. Після цього 13 років працював у Володимир-Волинській військовій частині.
З липня 2016 року Микола Харкевич боронив корддони на сході України в зоні проведення АТО у складі 24 окремої механіізованої бригади імені короля Данила. Через рік продовжив службу за контрактом у лавах Збройних Сил України, нагороджений медаллю Міністерства оборони України "За відвагу".
Микола був неодружений, у нього залишилися батьки та молодший брат. Але через декілька місяців після смерті сина тяжкохворий батько помер.
Кошель Ярослав Іванович
14 червня 2019 року внаслідок нещасного випадку під час ротації у військовій частині А1964 смт Гвардійське Новомосковського району Дніпропетровської області загинув Кошель Ярослав Іванович.
Він народився 8 червня 1992 року. У 2009 році закінчив НВК «ЗОШ І-ІІІ ступеня №1-гімназія» смт Ратне. 25 травня 2016 року Ярослав був призваний на строкову військову службу: до 23 червня був курсантом військової частини В4264 в Старичах, з 24 червня по 1 вересня 2016 року проходив службу у військовій частині А1964 на посадах водія-заправника та водія автомобільного взводу в м. Костянтинівка.
Прослуживши 11 місяців, був переведений на військову службу за контрактом та отримав посаду стрільця-зенітника зенітного взводу 4 зенітно-ракетної батареї 2 зенітного ракетного дивізіону.
Поспілкувавшись з матір’ю захисника Кошель Надією Ульянівною, ми дізналися про те, що військова частина А1964 оперативного командування «Схід» – бойова. Ярослав це добре розумів, але казав: «Хто, як не ми, буде вас захищати?». За хорошу бойову майстерність в червні 2017 року отримав військове звання «Старший солдат».
«Армія стала для сина другою домівкою. Він там знайшов себе, адже техніка, зенітки – це було його покликання. «Я, мамо, на війні, – казав Ярослав, – щоб ви спали спокійно, щоб у нас в Ратне такого, як тут, не було». І після закінчення контракту продовжив службу у військовій частині в смт Гвардійське.
Ярослав не шкодував ні своїх сил, ні життя, а хоробро захищав Україну поблизу Авдіївки, с. Успенівка Донецької області, учасник АТО, ООС, учасник бойових дій, ветеран війни. За добросовісне виконання своїх військових обов’язків був нагороджений двома грамотами (2018, 2019 рр.). У травні 2019 року Ярослав отримав відзнаку Президента України» «За участь в АТО», був нагороджений орденом «За мужність і відвагу» (посмертно)», – поділилася Надія Ульянівна.
Був неодружений, у нього залишилися батьки та молодший брат.
Павельчук Юрій Петрович
Солдат Павельчук Юрій Петрович помер 3 травня 2022 року під час несення служби на блок-посту №17 в с. Дубове Ковельського району Волинської області. Причина смерті – серцева недостатність. З перших днів повномасштабного вторгнення він не міг стояти осторонь і пішов служити добровольцем (рота охорони Другого відділу Ковельського РТЦК та СП).
Народився Юрій 24 грудня 1979 року у селі Текля Старовижівського району. Повну загальну освіту отримав у 1997 році в смт Ратне. У школі був активним учнем, брав участь у різноманітних конкурсах та спортивних змаганнях.
Невдовзі був призваний до військової служби (м. Кременчук, аеромобільний прикордонний загін), пізніше активно займався підприємницькою діяльністю.
Дружина Ярослава Юріївна поділилася з нами спогадами про чоловіка: «Смерть Юрія стала великою втратою для всіх, хто його знав. Він завжди буде пам'ятатися як людина з великим серцем та щирою посмішкою, людиною, яка завжди була готовою допомогти і підтримати. Юрій проявляв свою відданість та турботу, особливо у стосунках з родиною, був чудовим чоловіком і батьком, який прагнув забезпечити своїм близьким щасливе життя, був пильним та уважним до потреб своїх дітей і дружини. Він був щирим другом, вмів заспокоїти й підняти настрій – будь це дитина чи доросла людина.
Чоловік також вирізнявся своєю любов'ю до музики і природи. Гра на гітарі та полювання були його улюбленими заняттями у вільний час».
У Юрія залишилися дружина та 3 дітей.
Савчук Віктор Іванович
Солдат Савчук Віктор Іванович, позивний Вітьок, загинув 2 липня 2022 року у с. Білогорівка Бахмутського району Донецької області в результаті ворожого обстрілу під час виконання бойового завдання щодо захисту незалежності України.
Віктор народився 25 січня 1984 року в смт Ратне, тут здобув повну середню освіту. Виховувався напівсиротою: у 1995 році, коли навчався у 6 класі, померла його мама. Після закінчення НВК «ЗОШ І-ІІІ ступеня №1-гімназія» Віктор вступив до університету, але через складні сімейні обставини, надав пріоритет роботі, і забрав документи із ВУЗу. Працював продавцем і водієм транспортних засобів.
У 2019 році помер батько Віктора. Він залишився сам. Через півроку після смерті батька пішов добровольцем і 13 лютого 2020 року був зарахований у списки особового складу військової частини А1008, отримав кваліфікацію старшого водія, оператора зв’язку протитанкових керованих ракет батареї протитанкового артилерійського дивізіону. Брав участь у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі та стримування збройної агресії російської федерації в Луганській та Донецькій областях.
У Віктора Івановича було непросте життя, але він не боявся труднощів, завжди виходив з різних ситуацій спокійно і врівноважено. Був толерантним, справедливим, чуйним, добрим, відважним, людиною щирої вдачі та великої душі, завжди відкликався на прохання побратимів, підтримував у складних ситуаціях. Хоча з дитинства Віктор був обділений любов’ю та ласкою, але дуже любив життя.
Сім’ї солдат не створив, у нього залишилися тітка, дядько та двоюрідні брати, тому тітка Галина Василівна поховала його у Камені-Каширську, де мешкає сама.
Савчук Віктор Іванович був нагороджений: Грамотою за зразкове виконання військового обов’язку, високий професіоналізм, самовідданість і стійкість, проявлені під час виконання службових обов’язків та з нагоди святкування Дня ракетних військ і артилерії (03.11.2020 року); Грамотою за старанність, розумну ініціативу, професіоналізм, сумлінне виконання службових бойових завдань з відсічі та стримування збройної агресії російської федерації у Донецькій та Луганській областях (06.12.2020 року).
Указом Президента України, Верховного Головнокомандувача Збройних Сил України Володимира Зеленського від 30 березня 2023 року № 190 за мужність і героїзм, виявлені при виконанні військового обов’язку по захисту суверенітету та територіальної цілісності України Савчук Віктор Іванович нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно). 24 липня нагороду отримала тітка загиблого Мушка Галина Василівна.
У березні 2024 року Віктор Іванович за незламну боротьбу, хоробрість та самовідданість нагороджений (посмертно) відзнакою "Князівський хрест Героя "Назавжди в строю".
Камардін Едуард Русланович
5 вересня 2022 року о 16.30 під час наступальної операції Збройних Сил України в районі селища Тернові Поди Миколаївської області, виконуючи бойове завдання, загинув 23-річний капітан Едуард Камардін, позивний «Ярий». Під час бою він особисто евакуював п’ятьох поранених військовослужбовців і надав їм першу медичну допомогу. Також, коригуючи вогонь, Едуард знищив ворожий склад, прикриваючи побратимів, отримав відкриті осколкові переломи нижніх кінцівок несумісні з життям унаслідок ворожого танкового обстрілу.
Народився Едуард 27 лютого 1999 року в селищі Заболоття (колишній Ратнівський район). У 2016 році закінчив НВК «ЗОШ І-ІІІ ступеня №1-гімназія» смт Ратне та обрав для себе військову кар’єру: вступив до Львівської національної академії Сухопутних військ ім. гетьмана Петра Сагайдачного, яку успішно закінчив у 2020 році (спеціальність: військове управління (за видами Збройних Сил), професійна кваліфікація: офіцер тактичного рівня).
Поспілкувавшись з матір’ю загиблого захисника Колотюк Оксаною Володимирівною, ми дізналися про те, що після закінчення академії у 2020-2021 роках Едуард боронив Україну в зоні ООС: зі званням лейтенант служив у 28 окремій механізованій бригаді імені Лицарів Зимового Походу. З перших днів повномасштабного вторгнення росії стояв на захисті Батьківщини у складі сухопутних військ: проходив службу у військовій частині А2980 на посаді командира 1 мотопіхотної роти 11 окремого монопіхотного батальйон 59 окремої механізованої бригади ім. Івана Гандзюка. Едуард разом з підрозділом боронив Україну від російських окупантів у гарячих точках війни.
28 липня 2022 року старший лейтенант був нагороджений грамотою Управління оперативного командування «Південь» Міністерства оборони України за старанність, розумну ініціативу, сумлінне виконання службових обов’язків в ході ведення бойових дій, виявлену витримку та мужність, відданість військовій присязі та Українському народові у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, відсічі та стримування збройної агресії російської федерації. Згодом отримав звання капітана.
«Едуард завжди вирізнявся порядністю, справедливістю, стійкістю та врівноваженістю. Дуже любив життя, а ще більше любив Україну… Жодним своїм вчинком не зрадив присязі та побратимів. Його очі завжди були сповнені відваги та вогню боротьби за державну цілісність, рідних та товаришів. Син цікавився автомобілями, захоплювався грою на фортепіано, гітарі, барабанах. Незважаючи на серйозність професії, був дуже добрим, люблячим та турботливим, намагався бути прикладом та наставником для молодших братиків.
На другому курсі академії Едуард був у зоні АТО, їх повезли, щоб показати, що таке війна. Вони потрапили під артобстріл і мою дитину в прямому сенсі слова, викопали з-під землі. Дізналася я про це на останньому курсі і хотіла забрати його, але у відповідь почула: «Я довчуся і буду військовим. Мам, є така професія – Батьківщину захищати, хто як не я?». І цим сказано все про нашого Героя, тепер він командир Небесної роти», – поділилася спогадами мати захисника Оксана Володимирівна.
За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане служіння Українському народові 8 липня 2023 року капітану Камардіну Едуарду присвоєно звання «Герой України» з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (посмертно).
Едуард був неодружений, у нього залишилися мама та два братики.
Харковець Володимир В'ячеславович
31 березня 2023 року надійшла трагічна звістка про загибель захисника України ратнівчанина Харковця Володимира В’ячеславовича. Ще 4 серпня 2022 року рідні втратили з ним зв'язок, але надіялися та вірили, що він живий, адже ніякої офіційної інформації не надходило. Командир стрілецького взводу стрілецької роти стрілецького батальйону, старший лейтенант Харковець Володимир загинув 29 липня 2022 року у результаті артилерійського обстрілу під час виконання бойового завдання в районі міста Соледар Донецької області. Він був справжнім, мужнім, відданим присязі.
Володимир із перших днів повномасштабної війни прийняв виважене рішення – захищати рідну Україну, свою землю і свій рід. 7 квітня 2022 року був зарахований в списки особового складу військової частини А1008, а на початку серпня вже не стало з ним зв’язку. Довгих вісім місяців невідомості та надії на диво…
У березні 2024 року Володимир В'ячеславович за незламну боротьбу, хоробрість та самовідданість нагороджений (посмертно) відзнакою "Князівський хрест Героя "Назавжди в строю".
У Володимира залишилися батьки, дружина та двоє маленьких синочків.
Полуфакін Іван Олександрович
27 червня 2023 року в с. Іванівське Бахмутського району Донецької області внаслідок обстрілу противником позиції загинув 26-річний сержант Іван Полуфакін, позивний «Азазель», командир бойової машини та штурмового відділення, 5-тої окремої штурмової бригади (військова частина А4010), отримавши поранення несумісні з життям.
Народився Іван 10 січня 1997 року у смт Ратне. У нашому закладі освіти здобув початкову освіту і через складні обставини з п’ятого класу навчався у школі-інтернат с. Сенкевичівка Горохівського району. Після школи здобув робітничу професію тракториста в технічному училищі м. Берестечко. Завершивши навчання, шукав різні способи заробітку, адже був сиротою і потрібно було самостійно ставати на ноги. Останні роки працював за кордоном, де і застало його повномасштабне вторгнення.
Іван повернувся додому, адже рідні йому люди були в Україні. Отримав повістку на районному блокпосту, пройшов медогляд і не маючи жодного військового досвіду, з 3 грудня 2022 року був призваний на військову службу по мобілізації. Трохи більше місяця проходив навчання у Рівному, згодом був відправлений у Донецьку область. На передовій розвивався у бойовій справі, буквально за 10 днів до загибелі отримав кваліфікацію командира гранатометного відділення РПГ-7. До останнього подиху виконував військовий обов’язок, залишався вірним присязі, беручи участь в обороні держави…
«Брат був дуже хорошою людиною, вірним другом та достойним командиром, завжди всім допомагав. Робив все, що від нього залежало і навіть більше. Для нас Іван був опорою та підтримкою в будь-яких життєвих ситуаціях, так як батьків не стало, міг вислухати та розрадити всіх, хто того потребував. Для нас він був найкращим, та і від людей ніколи не чули нічого поганого. Він назавжди залишиться в пам’яті, як наполегливий, добродушний та люблячий», – розповідала сестра Ірина.
Іван був неодружений, у нього залишилися сестри та брат.
Максимяк Василь Петрович
29 липня 2023 року поблизу села Чернещина Ізюмського району Харківської області загинув старший стрілець - оператор 3 єгерського відділення 3 єгерського взводу 9 єгерської роти 3 єгерського батальйону військової частини А4056 головний сержант 51-річний Максимяк Василь Петрович. Виконуючи бойове завдання по захисту Батьківщини, він отримав мінно-вибухову травму, несумісну з життям.
Народився Василь Петрович 14 січня 1972 року в смт Ратне, навчався у нашій школі, після 8 класу продовжив навчання у м. Володимир-Волинському у технікумі, де отримав середню освіту. У рідному селищі жив, одружився, тут народилися сини, гордість батька. Працював прикордонником на митному пропускному пункті Доманове. На роботі був відповідальним працівником, а вдома хазяйновитим та турботливим батьком. Захоплювався читанням художньої літератури, особливо детективів, риболовлею та грою у футбол. У 2015 році склав присягу військовослужбовця та став на захист держави.
«Василь завжди був позитивний, добродушний, щирий, ніколи нікого не образив, мав добре серце, яке сміливо та впевнено вело його між людей, з друзями – душа компанії, для дітей – уважний батько, саме тому ще під час перебування в АТО побратими дали йому позивний Кіт.
Брат дзвонив часто і завжди казав: «У мене все добре!». А ще розповідав, що їжі вистачає, баня своя є, вся рота годує… Він обожнював життя! Казав, що обов’язково повернеться, вірив у силу свого ангела-охоронця. Заспокоював: «Не бійтеся, до вас не прилетить, бо ми ж тут для чого стоїмо?!». Дуже любив і пишався своїми синами, чекав онуків, але, на жаль, не судилося при житті…», – розповіла сестра Світлана Петрівна.
Вдома захисника чекали мама, два сини та дві сестри.
Заліпа Павло Іванович
1 грудня 2023 року під час штурму позицій противника в районі Авдіївського коксохімічного заводу загинув Заліпа Павло Іванович.
Народився Павло 9 липня 2001 року у селі Комарове. Після закінчення НВК «ЗОШ І-ІІ ступеня-дитячий садок» с. Комарове (2016 рік), НВК «ЗОШ І-ІІІ ступеня № 1-гімназія ім. В. Газіна» смт Ратне (2018 рік) навчався у НУФВСУ на спеціальності «Фітнес і рекреації», закінчив бакалаврат з відзнакою у 2022 році.
«Уже 25 лютого Павло стояв у чергах до київського ТРО в надії отримати зброю й писав, що багато людей ідуть воювати без досвіду і він не може просто сидіти ще один день. Тоді брат зброю не отримав і почувався вдома не на своєму місці. Пізніше, вже будучи військовим, казав, що не зміг би жити, якби не пішов на війну. 27 липня 2022 року Павло підписав контракт. Брат мріяв потрапити до піхоти, яку вважав кістяком армії і слова його знайомих військових про те, що хтось має тримати 100 кілометрів фронту сприймав так, ніби тримати кожен з цих 100 кілометрів має саме він, бо у будь-якій справі не боявся брати відповідальність за свої вчинки. Він любив своїх побратимів, завжди рвався до них назад, коли приїжджав у короткі відпустки.
Павло воював у гарячих точках: Бахмут, Кремінна, населені пункти Харківської області (у складі 67-мої окремої механізованої бригади), Авдіївка (після переведення у 47-му окрему механізовану бригаду). У нього було багато планів, як і кожен військовий, брат говорив про смерть перед завданнями постійно, але жартома. Він завжди казав, що красивих не бере, і що красиві переможуть…», – поділилася спогадами сестра Марія.
У Павла залишилися батьки, брат та чотири сестри. 15травня 2024 року, захищаючи державний суверенітет та територіальну цілісність України, загинув рідний брат Павла Микола Іванович Заліпа.
Пашук Назар Петрович
Пашук Назар Петрович народився 07.11.2000 року. Після закінчення у 2018 році НВК «ЗОШ І-ІІІ ступеня №1-гімназія» ім. В. Газіна смт Ратне працював барменом у піцерії «Версаль».
У 2019 році підписав контракт з військовою частиною А 16 94, яка дислокується у селищі Ратне, і працював на посаді планшетиста окремого радіолокаційного взводу. Трагічно загинув 11 квітня 2024 року у автокатастрофі поблизу села Шменьки на Ратнівщині.
Назар був неодружений, у нього залишилися батьки та двоє братиків.